Останнім шляхом Кобзаря - / 22.05.2023 /
22 травня 1861 року відбулось перепоховання національного генія
нашого народу, поета, художника, громадського діяча Тараса
Шевченка на Чернечій горі поблизу Канева на Черкащині. Часто її ще називають Тарасовою
горою.
Помер 47-річний український поет у Санкт-Петербурзі.
Там на кошти друзів 13 березня на Смоленському кладовищі і
був спочатку похований. Понад
дві тисячi чоловiк йшли за домовиною Кобзаря: студенти унiверситету, слухачi
Академiї художеств, письменники, художники i просто читачi й
шанувальники.
Друзі Тараса
Григоровича, і численні шанувальники його творчості знали про палке бажання
поета бути похованим згідно з його «Заповітом», написаним ще у 1845
році, на рідній землі: «Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу
широкого на Вкраїні милій…». Та лише
у квiтнi 1861 року, після того, як 58 днів прах Т. Г. Шевченка знаходився в
Петербурзі, царський уряд, нарештi, дозволив перевезти його в Україну.
За клопотанням
Михайла Лазаревського домовину Кобзаря було
перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі біля Канева.
Спочатку 8 травня 1861 року
домовина була викопана, перенесена через увесь Петербург до Московського
(Миколаївського) вокзалу і залізницею перевезена до Москви. I рушила вона через
всю Росiю з пiвночi на пiвдень: де потягом, де кiньми, де
пароплавом, а де i просто на руках – до Канева.
Труну
спочатку привезли до Києва, де з небіжчиком могли попрощатися усі охочі
(особливо багато було тоді молоді). З Києва 8 (20 травня) 1861 року останки
Кобзаря на пароплаві «Кременчук» перевезли до Канева. Дві доби домовина
перебувала в Успенському соборі, а 10 (22 травня), після відслуженої в церкві
панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.
Церемонія перепоховання великого Кобзаря перетворилася
на справжнє, хоч і сумне, свято. Після церковної панахиди протоієрей виступив
із прощальним словом, назвавши спочилого не тільки братом во Христі, але й
справжнім і щирим батьком всього українського люду, а також першим, хто
заступився за рідне слово українського народу. Потім труну винесли з церкви,
поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів впрягся
люд. Везли хлопці і чоловіки, а потім навіть і дівчата – декілька верст.
Дорогу, якою рухалася траурна процесія, устелили зеленим віттям, і вона була
схожа на зелений килим. Попереду несли Кобзарів портрет, аби весь стрічний люд
бачив того, про кого лише чув. Перевезення
домовини тривало 14 дiб.
Над домовиною Шевченка на місці поховання змурували
цегляне склепіння, насипали два яруси землі й обклали камінням так, щоб надати
могилі вигляду степової могили. Згодом на могилі встановили дубовий хрест.
Такою
могила була до 80-х років ХІХ століття.
На народні пожертви 1884 року на могилі Шевченка
встановлено чавунний хрест, впорядковано земляний насип, могилу обкладено
дерном, недалеко збудовано хату для доглядача Івана Ядловського.
У 1889 році влаштовано перший музей Шевченка – так звану «Тарасову
світлицю».
У 1925 році на місці поховання Тараса Григоровича було
утворено Канівський державний музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка», а величний бронзовий
монумент поетові споруджено у 1939 році (скульптор – Матвій Манізер, архітектор – Євген
Левінсон).
Перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі у Каневі засвідчило велику любов і пошану українського народу до Кобзаря. За його
заповітом живемо і сьогодні:
Свою Україну любiть;
Любiть її во время
люте,
В останню, тяжкую
минуту
За неї Господа
молiть.
Пропонуємо до вашої уваги бібліографічний список документів, до якого включені статті з періодичних видань, що зберігаються у фондах Черкаської обласної бібліотеки для юнацтва ім. В. Симоненка за період 2014-2021 рр. (Список розміщений в хронологічному порядку, в межах року за абеткою).